Гра у відрізаний палець - Курков Андрей Юрьевич - Страница 1


1
Изменить размер шрифта:

Андрій Курков

Гра у відрізаний палець

1

Київ. 21 травня 1997 року. Ніч.

Сержант Воронько любив свою маленьку затишну скляну будочку ДАІ в самому центрі столиці – на майдані Незалежності. Особливо любив її ночами, коли перед ним відпочивала від коліс проїжджа частина Хрещатика, коли, вийшовши з будки покурити, він раптом помічав, що міська тиша дзвенить. На відміну від рідної сільської, яка стелеться звуконепроникним покривалом. У селі далекий випадковий гавкіт якого-небудь пса розлетівся б на кілометри, розбивши тишу вщент. У міській тиші цей гавкіт потонув би, ніким не почутий: вона б просто поглинула будь-який шум.

Нічне місто, якого всі так чомусь бояться, беззахисно лежало перед сержантом і викликало почуття любові та гордості. Воронько відчував себе його захисником, оборонцем та охоронцем. Він був схожий на дбайливого хазяїна. І господарство в нього було велике та різноманітне: і головпоштамт, і фонтани, і навіть червоний рекламний дирижабль із написом «Cоcа-cоlа», що бовтався над землею на прив’язі поряд із місцем, де колись стояв пам’ятник Леніну.

Подивившись на годинник – а було вже пів на третю, – сержант Воронько виклав зі свого портфеля на пульт комп’ютер-ноутбук, розкрив його. Цей комп’ютер подарував йому кум, який працював у податковій поліції. Звичайно, подарував не так просто – із вдячності за те, що сержант допоміг йому оформити машину, пригнану з Німеччини. Усе б нічого, та вона виявилася краденою та з фальшивими документами. А так – машина вищий клас. «Оpеl kаdеtt». Кум тепер на ній іноді у гості приїжджає. Тепер вона вже «чиста». Один приятель дав папір, що машина в розшуку за кордоном не перебуває, інший оформив усе, як належить. І все по дружбі – ну, посиділи, випили, домовилися разом без дружин на риболовлю з ночівлею. Все по-людськи, як свояки.

І ось тепер він може ночами не лише милуватися безлюдним Хрещатиком, але і в карти з комп’ютером пограти: в дев’ятку. Чи пасьянс розкладати. Кум усе показав. Щоправда, клятий комп’ютер не переграєш. Зазвичай він програє. Але ж це не людина, так що й програти йому не соромно. Які тут образи?

Увімкнув сержант свій ноутбук, натиснув по завченому порядку потрібні клавіші, й з’явився на екрані смішний чоловічок із дзвоником. Подзвонив, і перед сержантом виникли його карти. Хороші карти, з такими не виграти – гріх.

Зробив сержант перший хід, аж раптом на пульті спалахнула лампочка, і в нічну тишу скляної будочки увірвався хрипкий механічний голос рації:

– Сьомий! Терміново прибути на пост одинадцять!

Сержант узяв рацію: «Слухаюсь», – і зітхнув. Не дали йому насолодитися грою.

Вимкнув комп’ютер, поклав у портфель. Сів у ДАІшні «Жигулі», що стояли біля бровки метрів за п’ять від будки, і поїхав. Пост номер одинадцять був недалеко – на Печерську. Якщо туди й назад, то він іще не одну гру устигне до зміни перекинути.

Хвилин через п’ять після того, як спустіла будочка ДАІ на майдані Незалежності, з пагорба навпроти злетів рекламний дирижабль «Cоcа-cоla». Піднімався він над Хрещатиком важко і повільно. Під ним на линві бовталося витягнуте людське тіло.

У тиші безвітряної ночі дирижабль тягнув свій вантаж під невидимий небесний купол.

Сержант Воронько вже під’їжджав до Печерського моста, як раптом із рації пролунав знайомий хрипкий голос:

– Сьомий! Відбій! Можеш повертатися!

Воронько тільки похитав головою. Розвернувся на порожній дорозі й поїхав знов на Хрещатик. Залишалося ще три години до кінця чергування, а тоді, додому і залягти на боковеньку. Але за ці три години, що залишилися, можна досхочу награтись. Аби більше з поста не зривали.

2

Київ, 23 травня 1997 року.

Метушня вокзалу залишилася позаду. Нік Ценський обвів вокзальний майдан утомленим поглядом і обернувся до Івана Львовича, що сидів поруч на задньому сидінні темно-синього «БМВ».

– Вам відпочити треба, – співчутливо закивав головою Іван Львович, дивлячись своїми маленькими очицями в обличчя Ніку.

Нік дійсно потребував відпочинку – сім днів дороги та ще цілісінький місяць метушні з підготовкою до від’їзду, продажем квартири, відправкою контейнера з речами.

Тепер Таджикистан здавався далеким і абсолютно чужим. І слава богу. Дружина з сином залишилися поки що в Саратові у рідні – влітку там добре. Волга, купання, риболовля. Обличчя навкруги слов’янські – вже легше. Не те що в Душанбе, де кожен зустрічний погляд без усмішки, і не знаєш, що за ним криється.

– Я гадаю, що з Києвом ви як-небудь потім самі познайомитесь, а зараз прямо в санаторій. У вас там буде тимчасовий будиночок із усіма зручностями, там я вам усе і розповім.

Слово «будиночок» викликало у Ніка добру усмішку. В них колись був будиночок десь під Житомиром. Будиночок і сад. Це коли його бабуся була жива. Вони приїжджали туди з мамою на все літо кілька разів. Коли це було? Шістдесят другий? Шістдесят третій? Не пізніше, адже в шістдесят п’ятому він уже був сиротою і його забрали батькові батьки, що жили в Душанбе. Потім – провал, немов далі дитинства не було. Школа, інститут військових перекладачів, служба при штабі округу, два відрядження в Африку. І все це на жовтому піщаному тлі, на тлі облич пісочного кольору, на тлі красивих неприступних гір, теж пісочного кольору. Потім тихе весілля, народження сина. Звільнення з роботи дружини «за кольором обличчя». Її начальник Сарултаєв зрозумів незалежність як очищення НДІ геології від нетаджиків. Потім подзвонив, вибачився, сказав, що в Росії їм буде краще. А що в Росії? Єдина рідня в Саратові, й ті живуть без копійки. Добре хоч прийняли їх, поселили на дачі, обіцяли чим зможуть допомагати Тані й Володьці, поки він тут улаштується. Йому ще поталанило, що він зустрів Івана Львовича. Випадкова зустріч, а як усе перевернула.

Нік тоді виходив із Управління прикордонними військами. Настрій був кепський. Подавав рапорт на переведення в Росію, дістав відмову. А тут цей немолодий полковник у цивільному, командировочний, попросив пояснити, як у відомчий готель проїхати. А чого їхати – пішки п’ятнадцять хвилин від Управління прикордонними військами. Провів його Нік, розговорилися по дорозі. Увечері разом повечеряли в турецькому ресторанчику. Там Іван Львович і згадав уперше про те, що в Україні формується нова служба, і є можливість потрапити в її «фундамент». Особливо якщо бабуся жила під Житомиром. І з квартирою, сказав, допоможуть, і з облаштуванням. Звичайно, не все відразу. Все вимагає часу.

Машина виїхала на набережну. Сяяло сонце.

– Ви пиво любите? – запитав раптом Іван Львович.

Нік кивнув.

– Загальмуй біля раків! – сказав Іван Львович шоферові. Нік здивовано глянув уперед по ходу машини і дійсно побачив біля бровки великий напис на картоні «РАКИ», під яким стояли два відра. Поряд на розкладному стільчику сидів хлопець у плавках і сонцезахисних окулярах.

– Почому? – запитав Іван Львович, вийшовши з машини.

– Полтинник штучка.

Нік теж вийшов, хотілося розім’яти ноги, що затерпли. Заглянув у відро. Воно було повне – чи то торгівля не йшла, чи то хлопець щойно тут улаштувався.

– Двадцять штук, – Іван Львович простягнув хлопцеві купюру.

Через десять хвилин машина виїхала за межі міста. Обабіч дороги зеленів ліс, стрункі високі сосни виступали іноді з нього, як поодинокі фігури.

Очі Ніка відпочивали на зелені, що проносилася повз машину. Це був абсолютно інший світ, справжній світ, у якому все було наповнене життям, – і люди, і земля, і навіть відра біля бровки дороги. Ні, випадок – бог життя! Це точно. Цю приказку Нік «узяв на пам’ять» у приятеля Олекси, загиблого під час першого відрядження. Діло було в Заїрі, в їхній групі прилетіли двадцять троє людей, а повернулися одинадцятеро. Теж – випадкова річ. Групу розділили на дві – потрібно було провести переговори про постачання зброї з двома групами повстанців. Олекса поїхав перекладачем у першому мікроавтобусі, Нік – у другому. Потім повідомили, що перший мікроавтобус підірвався на протитанковій міні. Ось і вся історія. Випадок – бог життя.